Заснування та розвиток перукарської справи в Будапешті Будапешт

Перукарське мистецтво в Будапешті протягом століть відображало міську культуру та моду — від середньовічних цирульників, які одночасно стригли й лікували, до сучасних салонів, де за допомогою зачісок і укладань демонстрували соціальний статус, смак і стиль життя мешканців угорської столиці. Історія перукарської справи в Будапешті — це своєрідне дзеркало суспільних змін. Далі на budapestka.eu.

Від цирульників до перукарів: початок професії в Угорщині

Історія перукарського мистецтва в Угорщині сягає XIII століття, коли в містах почали з’являтися перші цирульники — майстри, які поєднували догляд за зовнішністю з лікарськими обов’язками. Найдавніший відомий статут їхнього цеху датований 1557 роком і був ухвалений у Токаї. Уже тоді документ регламентував діяльність «знахарів» або, як їх зазвичай називали, цирульників, котрі виконували не лише косметичні, а й медичні процедури.

Середньовічний цирульник був своєрідним універсальним фахівцем: він лікував рани, робив кровопускання, ставив п’явки, видаляв зуби, перев’язував поранення й навіть проводив ампутації. Після указу папи Григорія IX 1230 року, який забороняв монахам здійснювати операції, пов’язані з кровопролиттям, саме цирульники взяли на себе ці обов’язки. Досвід вони часто здобували у війську — під час походів і битв, коли потреба в медичній допомозі була особливо гострою.

Однак діяльність цирульників не обмежувалася медициною. Їхні майстерні ставали центрами міського життя — місцями зустрічей, новин і розмов. Чоловіки приходили сюди не лише, щоб поголитися чи підрівняти бороду, а й обговорити чутки та політичні події. Ще задовго до появи кав’ярень саме цирульні виконували роль своєрідних «чоловічих клубів».

Цікаво, що вже тоді в ремеслі з’явилися власні символи. Замість сучасних вивісок використовували мідні тарілки та мильниці — своєрідні знаки цирульника. А знаменитий червоно-білий прут, який став емблемою барбершопів, має досить моторошне походження. Під час кровопускання руку пацієнта обв’язували білою тканиною, щоб вена наповнилася кров’ю. Після процедури бинти мили та розвішували на жердинах для сушіння. Вітер закручував їх навколо стовпа, утворюючи червоно-білу спіраль — майбутній символ ремесла.

Після катастрофічної битви під Могачем (1526), коли Угорщина втратила значну частину війська, цирульники стали особливо популярними — їх брали у військові походи як медичних помічників. Проте зростання попиту призвело до появи численних непрофесійних майстрів, що підірвало престиж ремесла. Щоб відновити порядок і запровадити навчання, у 1583 році в Шарошпатаку було засновано першу гільдію цирульників. Відтоді професія почала формуватися як офіційне й шановане ремесло, що стало основою майбутнього перукарського мистецтва в Угорщині, а згодом, у самому Будапешті.

Як з’явилася професія перукаря?

До XVIII століття давнє ремесло цирульників поступово втрачало свої медичні функції та перетворювалося на те, що ми сьогодні називаємо перукарським мистецтвом. Цей процес був не просто даниною моді, а результатом глибоких законодавчих, соціальних і культурних змін.

У 1745 році діяльність цирульників була офіційно підпорядкована лікарям. Їм заборонили самостійно виготовляти та використовувати лікарські засоби без спеціальної ліцензії. Таким чином держава та медичні установи прагнули розмежувати професійну медицину від ремісничого лікування. Уже у 1770 році в Університеті Надьсомбата (нині Трнава) відкрили перший в Угорщині медичний факультет, що остаточно закріпив провідну роль дипломованих лікарів і відсунув цирульників на другий план.

Проте, особливо в сільській місцевості, цирульники ще довго залишалися «народними лікарями» — аж до початку XX століття вони ставили п’явки, перев’язували рани, лікували зуби та готували цілющі мазі. Тим часом у містах ремесло почало поступово змінюватися. Замість хірургічного ножа в руках майстрів усе частіше з’являлися ножиці та бритва, а на зміну лікувальним процедурам приходив догляд за зовнішністю.

До середини XIX століття мода на доглянуту зачіску та акуратну бороду поширилася серед усіх верств суспільства. Тепер охайний вигляд був важливим не лише для дворян чи чиновників, а й для ремісників, студентів і торговців. Перукарня стала доступним і популярним місцем, куди йшли не лише «поправити зачіску», а й поспілкуватися.

Поступово виникла потреба розмежувати майстрів, які займалися стрижкою та голінням, і тих, хто створював зачіски, укладав волосся, використовував пудру, щипці та стрічки. Так в Угорщині сформувалася нова професія — перукар у сучасному розумінні.

Перукарі зосередилися на естетиці та догляді, а не на лікуванні. Вони стали невіддільною частиною міського життя — фахівцями, до яких зверталися не лише за стрижкою, а й по новий образ. Саме тоді народилося поняття «перукарське мистецтво» — поєднання ремесла, смаку та естетики, що згодом досягло свого розквіту в Будапешті у XIX столітті.

Будапештські перукарні: від ремесла до чоловічого клубу

На межі XIX–XX століть перукарні стали невіддільною частиною міського пейзажу Будапешта. Майже на кожній вулиці можна було побачити вивіску із зображенням бритви, миски та дзеркала — символів шанованого ремесла. У цих закладах чоловіки не лише стриглися чи голилися, а й проводили час, обговорюючи новини, політику та футбольні матчі. Перукарня того часу була більше, ніж місцем догляду — це був своєрідний чоловічий клуб, де можна було відпочити, обмінятися чутками або навіть укласти угоду.

Інтер’єри таких салонів були простими, але затишними: велике дзеркало, міцне крісло, гострі леза, мило й тепла вода. Процес гоління перетворювався на справжній ритуал: майстер розігрівав обличчя клієнта теплим рушником, наносив густу піну та вів небезпечну бритву з ювелірною точністю. Досвідчені майстри користувалися кремами й тоніками, часто привезеними з-за кордону. Одним із найпопулярніших засобів був «Pechers’ Rose Cream», який дозволяв голитися без мила та води. Реклама обіцяла, що після його використання шкіра «не буде стягнутою чи подразненою», а борода стане м’якою та слухняною.

Поруч із перукарями розвивалася й суміжна професія — точильник. Бритви потребували особливого догляду: їх заточували до увігнутої, напівувігнутої або навіть «французької» форми. Гарна заточка вважалася мистецтвом, і кожен поважний майстер мав свого точильника, якому довіряв свої інструменти не менше, ніж власним рукам.

До речі, раніше стало відомо, якими були старовинні аптеки Будапешту.

Мода, вуса й міські легенди

Наприкінці XIX століття, коли перуки остаточно вийшли з моди, професія перукаря пережила нове відродження. На піку популярності опинилися розкішні вуса й доглянуті бороди, які вимагали щоденного догляду та ювелірної роботи майстра. У моду ввійшли «вуса-метелики» — спеціальні фіксатори, що допомагали зберігати форму. У Будапешті навіть діяла фабрика з їхнього виробництва — на вулиці Ньяр, 6, у VII районі. Там випускали різні моделі: легку гумку «Hunnia», що «не торкалася вуха», та вишукану шовкову «Árpád primá» із візерунком «ялинкою».

Але не всі перукарні відзначалися зразковим порядком. У деяких відбувалися таємні оборудки чи навіть злочини. За міською легендою, в Будапешті працювала перукарня, за дзеркалом якої ховалося картярське кубло. Суперечка між гравцями закінчилася вбивством, і заклад довелося закрити. Газети писали, що хазяйка салону давала клієнтам гроші під заставу їхніх коштовностей, а деякі відвідувачі йшли, забувши навіть власну хустку.

Журнал «Перукарня» на початку XX століття скаржився, що «в галузі кояться справжні оргії фальшивомонетників і ошуканців». Та попри скандали, будапештські перукарі зберегли репутацію майстрів своєї справи. Їхній смак, уміння та почуття стилю стали невіддільною частиною міської культури.

Розділення перукарського мистецтва: жіночі салони та зникнення барберів

На початку XX століття перукарське мистецтво в Будапешті вступило в нову епоху. Хімічна завивка, перманент, фарбування та складні зачіски остаточно розмежували професію на чоловічий і жіночий напрямки. У 1922 році угорський закон уперше юридично закріпив різницю між чоловічим і жіночим перукарством, перетворивши їх на окремі спеціальності.

Якщо чоловічі майстри — барбери — продовжували стригти та голити, то жіночі перукарі дедалі більше нагадували митців. Вони створювали складні стрижки, завивали волосся, прикріплювали шиньйони й доглядали за зачісками аристократок і буржуазних дам. Спершу жінки-перукарі працювали вдома — у будуарах чи невеликих кімнатах власних квартир, куди приходили клієнтки «розчесатися», як тоді казали.

Серед перших відомих майстринь вирізнялася Роза Райх, яка почала кар’єру в 1920-х роках. Вона обслуговувала заможних клієнток удома, а згодом облаштувала невеликий салон просто у своїй квартирі — практику, доволі поширену на той час. Перукарки ставали майже членами сім’ї — довіреними особами, берегинями жіночих секретів і новин.

Проте розквіт цієї професії був нетривалим. Уже в 1930-х роках мода на короткі стрижки — каре та боб — змінила ринок. Складні укладки та шиньйони поступилися місцем простішим формам, і багато традиційних майстринь втратили клієнток. Одні перекваліфікувалися на манікюрниць чи масажисток, інші залишили професію назавжди.

У 1938 році остаточно було скасовано традиційний спосіб життя мандрівних перукарів: законом визначалося, що всі послуги мають надаватися лише в комерційних приміщеннях. Барбери втратили мобільність, а жіночі салони перетворилися на центри міської моди й символи жіночої незалежності.

Так завершилася багатовікова історія цирульників-лікарів і почалася нова — історія майстрів краси, які з утилітарного ремесла створили справжнє мистецтво перетворення образу.

Джерела:

Заснування та розвиток перукарської справи в Будапешті

Від цирульників до перукарів: початок професії в Угорщині

Як з’явилася професія перукаря?

Будапештські перукарні: від ремесла до чоловічого клубу

Мода, вуса й міські легенди

Розділення перукарського мистецтва: жіночі салони та зникнення барберів

Related Articles