У Будапешті минулих століть жіночі головні убори говорили більше, ніж слова. Вони прикрашали наречених і городянок, зберігали традиції, відображали статус і індивідуальність, а іноді навіть слугували знаком готовності до шлюбу. Від народних вінків і традиційної парти до вишуканих міських капелюшків і фати — кожна деталь мала своє значення та історію. Далі на budapestka.eu.
Парта і пача — дівочі головні убори будапешток
Парта (párta) — один із найяскравіших символів угорської дівочої культури, що становила собою жорсткий обруч або корону, яку незаміжні дівчата носили на свята й у повсякденному житті до весілля. Цей головний убір виготовляли на картонній або дротяній основі та прикрашали бісером, штучними квітами, пір’ям, золотими нитками і яскравими стрічками, найчастіше червоними. Залежно від регіону парта могла бути простою стрічкою з бантом або складною конструкцією. Дівчина отримувала убір на конфірмацію й носила його як знак цнотливості. Якщо вона затримувалася в наречених, казали, що вона «зросла в парту».
Пача (pacha) — менш відомий, але не менш важливий дівочий убір, який являв собою м’яку пов’язку або стрічку, що використовувалася у повсякденності або як основа під парту. На відміну від урочистої парти, пача була простішою: це могла бути широка шовкова стрічка, обмотана навколо коси, або тканинна пов’язка з вишивкою, що фіксувала волосся. У деяких районах дівчата заплітали одну чи дві коси й уплітали в них пачу з бантами або квітами, підкреслюючи молодість і свободу. Цей головний убір вважався перехідним елементом — від дитячого розпущеного волосся до дорослої парти. Пача часто передавалася у спадок.
Обидва убори чітко відображали регіональні традиції та соціальний статус. У XIX столітті, особливо після осушення боліт, селяни розбагатіли, і парти стали дорожчими за все інше вбрання. Пача, навпаки, залишалася доступною та практичною, але не менш символічною — зняти її дозволялося лише нареченій у шлюбну ніч.
Весільний ритуал був кульмінацією носіння парти й пачі. Наречена під час обряду була у парті з вінком із розмарину або пшениці — символів плодючості. Після церемонії відбувався спеціальний обряд, коли свекруха знімала парту й надягала чепець, що означало перехід дівчини у статус заміжньої жінки. Наречена плакала, прощаючись із молодістю. Парта й пача в цей момент остаточно відходили у минуле, поступаючись місцем закритим уборам.
Чепці та хустки — головні убори заміжніх будапешток
Чепець або очіпок — обов’язковий головний убір заміжньої жінки, що символізував повну відмову від дівочої свободи та перехід до суворих правил сімейного життя. Після весілля волосся вважалося магічно небезпечним, тому його ховали повністю: жодне пасмо не повинно було виглядати. Чепець надягали одразу після весільного ритуалу. Після цього жінка мала носити його до самої смерті.
Основа чепця була жорсткою — з картону, дроту або кінського волосся, обтягнутою тканиною; зверху — вишивка, тюль, стрічки або бісер. Молоді дружини (до 35 років або до народження першої дитини) носили яскраві очіпки: червоні, золоті, з позолоченими стрічками на чолі.
З віком чепець темнів і спрощувався. Після 35–40 років або народження дітей жінка переходила на темні або білі головні убори без яскравих прикрас. Похилі будапештки та вдови носили повністю білі або чорні очіпки, поверх яких пов’язували хустку. Чепець знімали лише вдома — перед чоловіком або в лазні; на людях — ніколи.
Хустка — другий шар головного убору, обов’язковий для зрілих і похилих жінок. Її пов’язували поверх чепця, фіксуючи вузлом під підборіддям або ззаду. У молодих дружин хустки були яскравими — червоними, жовтими, з квітковою вишивкою. З віком вони ставали темно-синіми, коричневими, а у вдов — чорними. Хустка була не лише прикрасою, а й захистом — від сонця, пилу, забруднення. Її дарували на весіллях, похоронах, іменинах — як символ поваги.
Матеріали та техніка виготовлення чепців і хусток відображали багатство родини. Очіпки шили з шовку, оксамиту, тонкого льону, розшивали золотими й срібними нитками та бісером. У XIX столітті в заможних районах Пешта, Буди та Обуди на один чепець йшло до п’яти метрів стрічки та сотні бісеринок. Хустки вишивали хрестиком, гладдю або рішельє. Чепець і хустку передавали у спадок: донька отримувала мамин «перший» чепець у день власного весілля.
Вінки, весільні гірлянди, стрічки та обручі — святкові убори
Вінок — найдавніший і найпоетичніший дівочий убір, що символізував чистоту, родючість та зв’язок із природою. Його плели з живих квітів, трав і злаків: розмарину (символ пам’яті), мирту (вірності), пшениці (врожаю), васильків (неба). Вінок надягали поверх парти або на розпущене волосся. Після весільної церемонії його вішали над ліжком молодят — «щоб діти були здорові».
Весільна гірлянда — гібрид вінка та парти, популярний у XIX столітті серед заможних будапешток. Це жорсткий обруч, обтягнутий шовком, на який кріпили штучні квіти, воскові бутони, перли та «сльози Богородиці» (скляні краплі). Гірлянду іноді шили місяцями, а після весілля її розбирали: квітами прикрашали подушки, люстерко клали в ікону, а стрічки залишали на хрестини первістка.
Барвисті стрічки — душа угорського дівочого убору, без них не уявляли ні парту, ні вінок, ні косу. Їх уплітали у волосся, прив’язували до обруча, пускали від вінка до землі. Червоний колір означав любов і здоров’я, жовтий — багатство, зелений — надію, білий — чистоту. Стрічки купували на ярмарках у Дебрецені або Бекешчабі — шовкові, із золотою каймою, довжиною два-три метри. На весіллі наречений відрізав одну стрічку й ховав у кишеню «на згадку про дівоцтво».
Обруч — найпростіший, але універсальний убір, який вважається попередником парти. Це дерев’яне або дротяне коло, обтягнуте тканиною, яке носили в будні. Обруч вважався «тренувальним»: із 12–14 років дівчинка навчалася тримати голову прямо, щоб потім парта не тиснула. У заможних родинах обруч позолочували, біднячки обмотували його самотканими нитками. На весіллі обруч знімали останнім — перед тим, як надягти чепець.
Фата, вуаль і капелюшки будапешток — міська весільна мода
Фата увійшла в моду на території сучасного Будапешта в 1840-х роках під впливом Віденського двору та французьких журналів. До того сільські наречені обходилися вінком, а міські дівчата прагнули «європейського стилю». У 1880-х роках фата стала обов’язковою: біла — для першого шлюбу, кремова — для повторного.
Вуаль — коротка сітка, що закривала обличчя до підборіддя. Пік її популярності припав на 1890–1910-ті роки. Вуаль шили з тюлю або ілюзіону, прикрашали вишивкою рішельє та аплікаціями з брюссельських троянд. Виріб кріпили до маленького капелюшка або прямо до волосся й підіймали лише для поцілунку. На проспекті Андраші дами носили вуаль навіть у трамваї — «від пилу та цікавих очей». У 1920-х роках вуаль укоротили до брів і насунули на очі: так ходили «пештські вампи» у кінотеатрах. Ціна вуалі у салонах становила 120 крон — це була половина зарплати машиністки.
Весільний капелюшок був привілеєм міської аристократії та буржуазії. У 1900-х роках наречені надягали «капелюх-тарілку» діаметром сорок сантиметрів, обтягнутий шовком і оздоблений страусовим пір’ям. Ззаду кріпили фату. У 1920-х роках будапештки перейшли на клош з білого фетру з вуаллю та букетиком конвалій, який носили під короткий боб. Після 1938 року, через дефіцит імпортних тканин, капелюшки шили з рафії або соломки, прикрашали штучними квітами. Останній сплеск їх популярності припав на 1940-ті роки. Тоді наречені в окупованому Будапешті йшли під вінець у мінікапелюшках з вуалеткою, щоб «не привертати уваги».
Головні убори будапешток у повсякденному житті
У Будапешті до 1950-х років вийти на вулицю без головного убору вважалося верхом непристойності — «як без спідниці». У кожного стану й часу доби була своя «капелюшна етика».
Вранці на Центральний ринок торговиці надягали хустку-бабочку (kendő). Це був великий бавовняний квадрат, зав’язаний під підборіддям, з вигорілим квітковим орнаментом. Зверху — солом’яна канотьє з чорною стрічкою, щоб не здувало на мосту Маргіт. Домогосподарки віддавали перевагу берету з вовни — темно-синьому або бордовому, насунутому на одне око, «щоб чоловік не довідався, скільки витратила на паприку».
Удень по вулицях гуляли дами в току (toque) — високій «трубці» без полів, із фетру або оксамиту. Взимку був популярний хутряний ток із лисячим хвостом, а влітку — з рафії, оздоблений вишитою вишнею. Секретарки з місцевих банків носили пілбокс (pillbox) — маленьку «таблетку» на потилиці, приколену шпилькою з перлиною. У 1930-ті роки з’явилася мода на тюрбан із шовку. Особливо цей головний убір був популярний серед єврейських дам: вони віддавали перевагу золотистому тюрбану з брошкою-скарабеєм, під який ховали хімічну завивку.
Увечері, перед театром або кафе, правила змінювалися. Оперні діви надягали капелюх із полями завширшки в лікоть, із тюлю й страусового пір’я. Вуаль при цьому опускали до губ — «щоб чоловік не впізнав коханку». Студентки тим часом щоголяли в клош зі склярусом — насунутому на брови, під стрижку гарсон. У 1940-ті роки, під час дефіциту, капелюшки шили зі старих штор. Частіше це був білий клош з аплікацією з місцевої газети. На танці дівчата приходили в напівкапелюшку, прикріпленому до обруча, щоб не заважав танцювати фокстрот.
Джерела:
- https://www.neprajz.hu/gyujtemenyek/a-honap-mutargya/2017_06_turai-menyasszonyi-koszoru.html
- https://kalapos.blog.hu/2023/02/06/a_magyar_kalap_tortenete?utm_medium=doboz&utm_campaign=bloghu_cimlap&utm_source=kult
- https://eskuvoszakerto.hu/fejdisz-eskuvore-hagyomany-es-stilus/
- https://stilusoskalap.hu/blog/a-noi-kalap-tortenete/
- https://dorci92.wordpress.com/2015/05/09/noi-fejrevalok/
- https://www.arcanum.com/hu/online-kiadvanyok/Lexikonok-magyar-neprajzi-lexikon-71DCC/f-72612/fejkendo-726B8/