Дізнавшись, що її чоловік загинув у німецькому концтаборі, тридцятирічна Маргіт Зіхерман не поставила на собі хрест. Вона пообіцяла: жити далі, щоб коханий міг пишатись нею. Тому продовжила малювати картини, чесно втілюючи в них свої емоції та переживання про пережите. Перш за все, про Голокост. Далі на budapestka.eu.
Становлення мисткинею
Марігт народилась 23 грудня 1913 року на хуторі поблизу Борота, що на півдні Угорщини, у сім’ї світських євреїв Йозефа Зіхерман та Ілони Елефант. Її батько працював фермером і хтозна чи помітив би схильність доньки до малювання, якби не тітка Ірма. Вона звернула увагу на успіхи Маргіт у сільській школі й переконала Йозефа відправити дівчинку до столиці.
На початку 30-х років XX століття Маргіт Зіхерман переїхала до Будапешта і вступила до приватної школи Яноша Вашарі. У заклад, що помітно відрізнявся від інших поглядами засновника. Янош Вашарі дозволяв євреям вступати до його школи, тоді як у державних закладах їм перешкоджали з політичних міркувань. Адже у міжвоєнний період Угорщина підтримувала Німеччину, зокрема її антисемітські закони.
З 1932 по 1936 рік Маргіт навчалась у школі Яноша Вашарі та відвідувала уроки малювання в Національній угорській єврейській культурній асоціації. Там учнів ознайомлювали з канонами академічного малюнку та тренували малювати ескізи з натури. Разом з тим Янош Вашарі не хотів обрізати крила молодим митцям і заохочував їх творити так, як вони відчувають за потрібне.
І Маргіт дійсно малювала по-своєму. Її роботи виходили настільки неординарними та водночас невимушеними, що Янош Вашарі якось сказав їй: “Дорогенька, у ваших венах тече фарба!”.
Про одне кохання і багато втрат
Навчаючись у Будапешті, Маргіт зустрічала багатьох талановитих митців, зокрема Імре Амоша – ще одного вихідця з єврейської сім’ї. Вони раз по разу перетиналися на заняттях від Національної угорської єврейської культурної асоціації і з часом почали зближуватись. Проводили багато годин разом, поки тривало навчання, а влітку листувались ледь не щодня. Зрештою, у 1935 році молоді одружились.
Теплі почуття Маргіт Зіхерман та Імре Амоша знаходили своє втілення на полотні. Подружжя малювало одне одного яскравими фарбами, а також робило сумісні портрети. Любило ставати спина до спини й малювати паралельно, а потім повертатись і обговорювати те, що в кожного вийшло. У 1936 році Маргіт та Імре провели сумісну виставку картин у Музеї Ернста, а наступного року поїхали до Парижу. До тогочасної столиці моди та мистецтва, де змогли поглянути на малювання під іншим кутом зору.
Проте набагато сильніше, ніж перебування у Парижі, на творчість Маргіт Зіхерман вплинула Друга світова війна. У 1940 році її коханого мобілізували й відправили на Український фронт. Там Імре виконував багато чорної роботи в антисанітарних умовах, внаслідок чого ледь не помер від тифу. Тоді його відпустили додому й Маргіт з усіх сил намагалась переконати Імре втекти. Навіть підготувала для нього фальшиві документи, але він відмовився, сказавши “нехай все тече, як тече вода”. І невдовзі Імре призвали знову…
1942-1944 роки були надзвичайно важкими для Маргіт Зіхерман. З одного боку, вона постійно переживала за Імре, а з іншого – за себе і близьких. Дівчині довелось переховуватись у друзів, щоб її не відправили до Аушвіца. Тоді як її батьку та більшості родичів не пощастило: вони таки загинули в концтаборах. І єдиним, чого Маргіт бажала до глибини душі, було повернення Імре. Однак його переправили з фронту до Ордруфу, де він і помер. Цілий рік Маргіт не вірила в це, а потім змирилась і вирішила: проживе гідне життя заради нього.
Кілька наступних десятиліть Маргіт Зіхерман малювала суто для себе, адже радянська влада в Угорщині не дозволяла їй проводити виставки. У 1970-х ситуація змінилась і громадськість змогла ознайомитись з творчим доробком Маргіт. Тоді як жінка втілювала у своїх картинах чисті емоції та переживання. Вона була чесною з полотном, тому малювала тільки те, що було в неї на душі. «Я вимальовую всю печаль із себе», – говорила Маргіт. Недарма, вона не присвятила жодного малюнку соціалістичній тематиці. Вважала це не гідним пам’яті Імре Амоша.
3 червня 1991 року Маргіт Зіхерман не стало, але її спадщина житиме вічно. Як нагадування про жахи Другої світової, долю угорських євреїв та її особисту трагедію.